Недержавні пенсійні фонди

Недержавні пенсійні фонди

Згідно з класичною теорією управління інвестиціями^[1], процес управління активами включає наступні п’ять етапів:

(1) формулювання інвестиційних цілей;

(2) формування інвестиційної політики;

(3) обрання портфельної стратегії;

(4) вибір об’єктів інвестування;

(5) вимір і оцінка ефективності інвестицій.

Інвестиційною ціллю пенсійного фонду є забезпечення виконання поточних зобов’язань перед учасниками щодо нарахування та виплати пенсій, а також збереження та примноження пенсійних накопичень шляхом розміщення пенсійних коштів у доходні активи. Для перехідної економіки з високим рівнем інфляції (понад 7%) необхідним є підтримання такої прибутковості інвестицій, яка б компенсувала інфляційне знецінення накопичених коштів та забезпечувала доход, достатній для відшкодування операційних і адміністративних витрат (сплата винагороди компанії з управління активами та відшкодування витрат іншим суб’єктам, що здійснюють обслуговування НПФ (адміністратор, банк-зберігач, аудитору та ін.) і приносила ще 2 – 3 відсотки чистого прибутку.

Формування основних напрямків інвестиційної політики інвестиційного інституту для досягнення обраних цілей виходить з необхідності розподілу (диверсифікації) коштів пенсійного фонду (інвестиційних ресурсів) між різними видами активів: акції, облігації, банківські депозити, іноземні цінні папери тощо. При формуванні інвестиційної політики компанія з управління активами повинна враховувати обмеження щодо інвестування коштів, які розміщуються в певні види активів або в активи певних емітентів, що встановлюються законодавством та регулюючими органами, а також радою пенсійного фонду, і відображаються в інвестиційній декларації. Диверсифікація вкладів знижує ризики, пов’язані з можливістю недоодержання прогнозованого (очікуваного) доходу або навіть втрати інвестованої суми, що зростають при вкладанні коштів в один або обмежене коло навіть інвестиційно привабливих об’єктів.

Портфельна стратегія, яка обирається компанією з управління активами, повинна відповідати інвестиційним цілям пенсійного фонду, кошти якого передані в управління, його інвестиційній політиці, і може бути активною або пасивною. Пасивна портфельна стратегія передбачає володіння цінними паперами протягом відносно тривалого часу з невеликими змінами портфеля. Часто портфелі менеджерів, що дотримуються пасивній стратегії, забезпечують максимальну відповідність структури його активів структурі обраного ринкового індексу. Активна портфельна стратегія використовує доступну інформацію і методи прогнозування для підвищення ефективності портфелю порівняно з пасивною стратегією, та ґрунтується на спробах „обіграти” ринок. У цьому разі важливим завданням інвестиційного керуючого є пошук недооцінених ринком активів із значним потенціалом зростання, а також здійснення активних операцій, внаслідок яких кошти від продажу цінних паперів, що зупинилися в ціновому зростанні, буде реінвестовано у інші об’єкти.

Вибір активів для інвестування, у які розміщуються кошти пенсійного фонду, здійснюється відповідно до обраної портфельної стратегії з урахуванням існуючих кількісних обмежень за окремими інструментами інвестування та оцінкою їх якісних інвестиційних характеристик (надійність, доходність, ліквідність), з метою забезпечення максимальної ефективності інвестиційного портфелю. Ефективний портфель – це той, що має найбільшу очікувану доходність при заданому рівні ризиків та найменший рівень ризику при заданій доходності. На сьогодні найбільш надійними об’єктами інвестування в Україні виглядають державні та муніципальні боргові цінні папери та банківські депозити. Що стосується доходності цих боргових паперів, то вона не забезпечує покриття втрат від інфляції та відшкодування витрат з обслуговування НПФ. Тому для досягнення цілей фонду частину пенсійних коштів доводиться інвестувати у більш ризиковані, але й більш доходні активи – корпоративні цінні папери: акції та облігації українських підприємств.

Водночас, інвестування в державні цінні папери є не найкращим напрямком використання пенсійних накопичень, оскільки основна частина залучених державою коштів спрямовується, як правило, на вирішення соціальних програм (виплату пенсій, заробітної плати, стипендій тощо) або фінансування інших непродуктивних витрат. Тому, більш перспективним з погляду завдань соціально-економічного розвитку країни є інвестування коштів у реальний сектор економіки, створення нових робочих місць, тобто продуктивне їх використання на цілі економічного зростання.

Вимір та оцінка ефективності інвестування пенсійних коштів полягає у порівнянні доходностей інвестиційних портфелів НПФ з урахуванням ризику (коефіцієнт Шарпа, альфа тощо).

Вимірювання доходності здійснюється за показником вартості одиниці пенсійних внесків. Останній обчислюється як результат ділення чистої вартості пенсійних активів на дату оцінки на кількість одиниць пенсійних внесків.

Оцінка доходності інвестиційного портфелю фонду забезпечується шляхом:

(1) співставлення показника вартості одиниці пенсійних внесків, обчисленого на дату оцінки, з показником вартості одиниці пенсійних внесків, обчисленим на початок періоду, за який вимірюється доходність інвестицій;

Приріст цього показника, виражений у відсотках, характеризує рівень номінальної доходності інвестиційного портфелю фонду (без корекції на інфляцію) за період, що аналізується.

(2) співставлення показника номінальної доходності інвестиційного портфелю фонду з офіційно визначеним показником (індексом) інфляції за відповідний період;

Позитивне значення цього співставлення (перевищення, виражене у процентних пунктах) характеризує рівень реальної доходності інвестиційного портфелю (бажано, щоб таке перевищення становило не менш як 2 – 3 процентних пункти).

(3) співставлення динаміки вартості одиниці пенсійних внесків з динамікою показника (ринкового індексу), в основі якого знаходиться певний набір („кошик”) інвестиційних інструментів;

За базовий показник у міжнародній практиці, як правило, обирається один із загальновідомих (загальновизнаних) фондових індексів, наприклад, індекс Standard & Poor’s 500 (S & P 500) або один із спеціальних індексів, орієнтованих на конкретні типи інвесторів.

В Україні функцію такого показника частково може виконувати індекс ПФТС. Для зручності порівняння за умовну одиницю бажано прийняти відповідно, значення вартості одиниці пенсійних внесків на початок діяльності фонду та значення індексу ПФТС на цю ж дату, та відстежувати їх співвідношення у часі.

Однак застосування індексу ПФТС є коректним лише стосовно частини інвестиційного портфелю пенсійного фонду, представленої акціями українських емітентів. Що стосується боргових цінних паперів та банківських інструментів, то вони у цьому випадку виявляються за межами об’єктів співставлення. З метою врахування боргових зобов’язань у портфелі пенсійного фонду можна користуватись „композиційним” (зведеним) індексом фондового ринку, який розраховується на основі таких ваг: індекс акцій ПФТС – 40% (відповідає питомій вазі акцій у портфелі фонду); індекс облігацій (наприклад, KINBOND) – 60% (відповідає питомій вазі боргових цінних паперів та банківських інструментів у портфелі фонду).

Випередження графіку зростання вартості одиниці пенсійних внесків над графіком зростання композиційного індексу показує проміжки, коли доходність портфелю пенсійного фонду була вищою над динамікою доходності сумірного сегменту фінансового (фондового) ринку.

(4) співставлення показників номінальної доходності інвестиційного портфелю окремого пенсійного фонду з середніми показниками номінальної доходності портфелів інших пенсійних фондів (бажано з урахуванням рівнів інвестиційних ризиків).

Перевищення середньоринкових показників доходності є свідченням успішної роботи компанії з управління активами відносно інших керуючих активами (за умови сумірності показників інвестиційних ризиків).